День ПАМ'ЯТІ ТА ПРИМИРЕННЯ 

Довідка про мак пам'яті. Квітка маку в українській традиції

В українській міфології мак має дуже багато значень. Це символ сонця, безкінечності буття й життєвої скороминущості, пишної краси, волі, гордості, сну, отрути, оберегу від нечистої сили, а також хлопця-козака, крові, смерті. Ця квітка часто згадується в українських народних піснях та думах, особливо козацької доби: "Ой, з могили видно всі долини, - сизокрилий орел пролітає: стоїть військо славне Запорізьке - як мак процвітає...".У відомій пісні "Ой, ти, Морозенку, славний козаче", мак згадується поруч зі смертю козака: "...Обступили Морозенка турецькії війська. По тім боці запорожці покопали шанці; Ой, впіймали Морозенка у неділю вранці. Ой, недаром ранесенько той мак розпускався, - Ой, уже наш Морозенко в неволю попався..." Образ маку нерідко символізує козака, що героїчно загинув, боронячи Україну.

З народної творчості мак у такому символічному значенні перейшов у художню літературу. В Івана Франка: "Гей, Січ іде, красен мак цвіте! Кому прикре наше діло, Нам воно святе". Легенду про мак обробив і Михайло Стельмах у творі "У долині мак цвіте": "...Ординці воїна скришили, на землю впало тіло біле і, наче зерно, проросло, а влітку маком зацвіло..." Одна із героїнь роману Олеся Гончара "Прапороносці" гине в долині червоних маків.

Символ пам'яті у світі

Його появу пов'язують із віршами двох людей: канадського військового лікаря Джона МакКрея та представниці Християнської асоціації молодих жінок Мойни Майкл. Перший під враженням боїв у Бельгії у 1915 році написав твір "На полях Фландрії", що починався словами: "На полях Фландрії розквітли маки Між хрестами ряд за рядом". Друга - 1918 року написала вірша "Ми збережемо віру", в якому обіцяла носити червоний мак у пам'ять про загиблих. Саме Мойні Майкл у листопаді того ж року причепила червоний шовковий мак на пальто.

У 1920 році Національний Американський легіон прийняв маки як офіційний символ, а в 1921-му червоні маки стали емблемою Королівського Британського легіону. В Польщі червоні маки є символом перемоги 11-18 травня 1944 року Другого корпусу генерала Андерса в боях за гору Монте-Кассіно в Італії.

В сучасній Україні

Червоний мак як символ пам'яті жертв війни вперше використано в Україні на заходах, приурочених до річниці завершення Другої світової війни у 2014 році. Дизайн розроблено за ініціативи Українського інституту національної пам'яті та Національної телекомпанії України. Автором символу є харківський дизайнер Сергій Мішакін. Графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку воно уособлює квітку маку, з другого - кривавий слід від кулі. Поруч із квіткою розміщено дати початку і закінчення Другої світової війни - 1939-1945 - та гасло "Пам'ятаємо. Перемагаємо".

Джерело: https://uinp.gov.ua

«Згадай себе!» - українські святині

Колодія величаймо - Весну зустрічаймо!

В останній день Колодія, - неділю, - відбувалось завершення життєвої долі «колодки» - молоді одружені жінки «волочили колодку» 

Свято Колодія - одне з праслов'янських свят, яке сягає доби Трипільської культури. Це низка обрядових дійств на честь весняного пробудження природи, відоме як Колодія, Колодка, Масляна тощо.
Повертаючись до витоків духовності першої на Землі держави Аратти, завдяки українознавчим дисциплінам намагаємося відродити втрачені світоглядні знання та вірування прадавніх українців.
Свято Колодія - одне з праслов'янських свят, яке сягає доби Трипільської культури. Це низка обрядових дійств на честь весняного пробудження природи. Колодій, Колодка, Колодки, Масляниця, Масляна, Масниці, Сиропусний тиждень, Сирна неділя, Пущення, Загальниця, «Ніжкові заговини» тощо - різні назви давнього свята.
Масляна, як і багато інших давніх українських народних свят, була включена до Християнського календаря, але з прив'язкою до Великодня, тоді, як раніше Масляну святкували напередодні Новоліття - Нового року наших давніх пращурів. Новий рік в них починався з першим весняним Молодиком, який настає перед весняним рівноденням (або за іншими джерелами - 1 березня).
Масляна отримала таку назву, тому що основною обрядовою стравою були вареники з сиром, які вживалися з маслом чи сметаною. Виготовляли також млинці і пиріжки. Ними частували протягом усього тижня.
В прадавньому розумінні Колодій - це маленький Сонце-Божич, який уже підріс і набрався сили розкручувати Сонячне Коло, тобто став Коло-Дієм.
З наближенням весни Сонце все вище і вище піднімається по своєму небесному колу, відганяючи зимові холоди, а його сила, тепло та енергія передаються природі й людям. Отже - «Коло діє», життєтворний процес на землі триває, настає новий етап його оновлення.
Починали святкувати Колодія на початку тижня. Наші предки вважали Колодку символом продовження роду (фалічний знак). Ритуали мали свою послідовність: народження, освячення, дієвість, смерть, захоронення та оплакування. Проте веселощі, кмітливі забави та жарти супроводжували умовні обрядові дійства упродовж усього тижня.
Незважаючи на різне тлумачення Колодія, свято широко відзначалося на всіх теренах України. І хоча є деякі відмінності у проведенні його в різних регіонах - зміст і характер були однаковими. Це - суто українське свято, і йому немає аналогів у інших народів.
Свято супроводжується обрядами, пов'язаним із проводами зими і зустріччю весни і має характер загального примирення, злагоди та всепрощення. За традицією в цей час влаштовуються народні гуляння, а всі дійства направлені на те, щоб прогнати зиму і розбудити природу від сну. Усі ці дні не роблять значних робіт, а славлять Колодія, Сонце, Весну і Світло.
Протягом семи днів відбуваються урочистості, що славлять Колодія. Свято відлунює звичаєвість доби матріархату, оскільки жінки є головними дійовими особами. Колодія вважали Богом шлюбу, любові, здоров'я і злагоди, тож дійства були пройняті іграми та веселими забавами.
Цей тиждень ще також називали «Бабським тижнем» або попросту «Бабським», а Колодій, відповідно, - «Бабським святом». Протягом цього тижня чоловікам належало слухатися жінок і витримувати їхні збиткування.
На Україні в усі часи головним обрядом Масниці були «колодки». Сонячну ознаку Колодія, як символ продовження роду, - маленьку вербову колодочку з навскісними хрестиками, перев'язану стрічечкою, дівчата прикріпляли на груди своєму хлопцеві, або «сповивали» і залишали до суботи.
Свято Колодія, триває протягом тижня: у понеділок «колодка народжувалась», у вівторок - «охрещувалась», у середу - «похрестини», у четвер - «помирала», у п`ятницю «колодку хоронили», у суботу - «оплакування колодки», а у неділю відбувалось завершення життєвої долі «колодки» - молоді одружені жінки «волочили колодку», - вони прив`язували колодку до тіла неодруженим парубкам та дівчатам, які не одружилися минулого року.
А оскільки, ніхто не бажав тягти колодку, тож від неї відкуплялись кольоровими стрічками, танцями, піснями або їжею та напоями.
Парубкам, котрі за рік не одружилися, чіпляли до руки чи до пояса колодку - загорнуте у полотно вже справжнє полінце, - у такий спосіб намагалися карати затятих одинаків. Пам'ятаючи про такий звичай, парубки заздалегідь готували «відкупного» грішми, подарунком або оковитою (виставляли могорича) - лише так можна було відкупитися.
На відміну від парубочої колодки, дівочу колодку оздоблювали паперовими квітами, барвистими стрі­чками та прив'язували дівчині, що забарилась із заміжжям, до лівої руки. Дівчата теж могли відкупитися стрічками, намистом, хустиною чи танцями і піснями.
В окремих місцевостях прив'язували колодку й батькам (до ноги) у покарання за те, що своєчасно не одружили своїх дітей.
Також в цей день парубки вибирають наречених.
Дістати чоботи майбутній тещі - ой як не легко!
Звичаєве право українців осуджувало тих, хто ухилявся від подружнього життя, а відтак, від продовження роду. А Колодій нагадував:
«Не жинився єси, то колодку носи!»
За народним повір'ям, Колодій - як Бог і опікун шлюбу, щедро обдаровував здоров'ям, злагодою, достатком тих, хто створював родини, дарував подружжю діточок.
На масляному тижні не вживали м'яса, а виключно молочні продукти, та зазвичай вшановували худобу. У храмі освячували продукти тваринного походження, зокрема, масло, молоко, сир, які складали біля образів Велес. Звідси й приказка: «У Велеса й борода в маслі». Люди вірять, що Велес у цей день пильно наглядає за тваринами. Тому з образом Велеса йшли благословляти тварин і кропити їх свяченою водою.
На Масницю-Колодія також готували холодець із свинячих, курячих чи баранячих ніжок, а тому він іще називався «Ніжкові заговини», - особливо полювали за такими кісточками дівчата, вони ними ворожили наступного понеділка.
Проте, основною обрядовою стравою Масниці, були вареники (або пироги) з сиром, які вживали з маслом чи сметаною, а також млинці на пошану Сонця, медові напої, тощо.
Звичай випікати млинці походить від стародавнього культу Сонця, що народжується з початком весни.
Популярними були й сколотини од масла «Нехай буде, - казали в таких випадках, - і маслянка, аби щоранку».
Наприкінці тижня проводилися масові гуляння на майдані. Парубоча Громада встановлювала гладенький та високий стовп - Колодку, який до того ж часто намащували салом (або іншим жиром), а на верх підвішували чобіт. Парубоцтво змагалося за право дістати чобіт, найспритніший отримував приз - пару чобіт для майбутньої тещі.
Всі обрядові дійства супроводжувалися піснями та хороводами, пригощанням один одного млинцями, закликаючи весну:
«Ой, весна, весна, ой, весна-красна,
Що ж ти нам весна-красна принесла!
Принесла я вам ясне Сонечко,
Ясне Сонечко у віконечко!»
А традиційним завершенням гулянь є спалення величезного опудала Масляної (Мари, Зими), яке символізує проводи холодів і народження Весни та нового життя.
Притримані від понеділка «ніжкові заговини» - кісточки від холодцю - дівчата виносили на вулицю й кидали їх від порога до воріт. Якщо хрустець долетів - та дівка буде здоровою протягом року, а коли перелітав через ворота - дівка неодмінно вийде заміж.
Крім того, українці в цей день прогнозували й погоду. Вважалося, яка «сиропустна неділя», такий і Великдень; якщо Сонце сходить вранці, то ранньою буде і весна.
За матеріалами блогу «Звичаї України» та публікації Клари Соколовської (професор кафедри українознавства МАУП, к.і.н., етнограф)

Історія та значення головного символу Різдва - Дідуха

На Різдво українці споконвіку плели Дідуха - солом'яний оберіг, дух предків, дідів, збереження традицій і пам'яті родини.

За традицією, Дідух, його ще називають дідо, дідочок, коляда - останній обжинковий сніп. Овес, жито, пшениця, льон - його основні складові.

Традиція ставити в оселі на покуті Дідуха походить ще з дуже давніх часів. У дохристиянських віруваннях він був утіленням бога Коляди, символом пам'яті про предків.

Напередодні свят із стебел обрядового снопа формували кілька пучків, кожен з яких окремо обмотували соломинками або обв'язували кольоровими нитками. Потім такі часточки-почечки збирали разом і обкручували стрічками, формуючи пишний сніп. Знизу робили розгалуження типу ніжок, щоб дідух міг стояти. Пучки колосків зверху обрамлялися кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними польовими квітами.

В будинок вносили Дідуха у переддень Різдва. Необмолочений пшеничний чи житній сніп, що спеціально збережений з часу жнив, після обходу двору урочисто вносили до хати.

Святковий сніп перебував у хаті протягом різдвяного тижня (подекуди навіть до Водохреща). Його присутність привносила в родину святковий настрій, затишок і святковість. У народі казали «Дідух до хати - біда із хати».

У наш час часто замінює сніп невеликий «букет» із колосків, різних сухих трав і квітів безсмертника. Однак приємно, що щороку дедалі більше українців відновлює традицію ставити на Різдво у своїх оселях дідуха.

Дідух має позитивний заряд енергії, що дає нам відчуття таємничості і свята.

Дідух у першу чергу символізує родоначальника роду - діда, як і всіх родичів, що жили з ним. На Святий вечір згадували про всіх родичів, аж до сьомого коліна. Від цього і походить традиція запрошувати на різдвяне свято всіх родичів, яких вже немає в цьому світі. А на ніч залишали узвар і кутю на столі.

Наші предки вірили в те, що душі померлих родичів мають зв'язок з родиною, охороняють мир в домі, допомагають по господарству. Ритуальний сніп виносили з будинку тільки перед Старим Новим роком. У деяких областях Дідуха спалювали на дорозі до дому під танці і пісні. В інших областях, згідно традиції, спалювали лише частина снопа, з колосків плели «кропило», яким освячували хату, а частина прив'язували на гілочки плодових дерев. Робили це, щоб на наступний рік був рясний урожай.

З кожним роком все більша кількість людей відновлює традицію ставити дідух у себе вдома. Хтось замість ялинки ставить колоски як символ достатку і родючості. А багато хто, вивчаючи традиції нашого народу, роблять справжній дідух згідно традиції далеких предків.

Джерело:  https://prozoro.info/2017/01/04/istoriya-ta-znachennya-golovnogo-simvolu-rizdva-diduha/

Хустини - це найчастіше квадратні шматки полотна, прикрашені вишивкою. В кожній родині їх виготовляли заздалегідь і зберігали для відзначення важливих подій у житті сім'ї.

Якими ж були хустки в давнину?
Хустки були переважно білого кольору, в цьому полягає національний характер української хустки. Крім білих хусток покривали голову і білим рушником. Товщина ниток і кількість шовку на рушнику свідчили про достаток сім'ї. Молоді жінки прикрашали рушники віночком з чорнобривців.
Колись хустки в Україні вишивалися шовком. Начастіше зустрічалися червоні, сині, зелені, жовті та рожеві нитки. Орнамент на хустках був переважно геометричний, а вже у 18-ому столітті увійшов у моду рослинний орнамент - квіти троянд, васильків, гвоздик. Дуже рідко на старих українських хустках можна зустріти зображення птахів: півників, голубів...
Часто вживана і найпростіша композиція узору хустини - хвиляста лінія. Та крім узорів рослинного характеру, бувають ще й геометричні. Якщо кути хустини зашивали густим узором, то простір у середині лишали без прикраси або заповнювали дріб­ними квадратиками, ромбами, трикутниками.
Вишивали переважно червоними нитками, іноді додавали синіх або жовтих, однак ніколи не використовували тільки синього чи жовтого кольорів.
Вкрай важливою була хустина у весільному обряді. Молода дару­вала молодому хустину, на яку випряла нитки, сама виткала та вишила. Дівчина співала:
Дівчина дарувала по хустці й старостам, що прийшли її сватати. А якщо дала згоду, неодмінно перев'язувала хусткою руку нареченому.
Хустка здавна відігравала якусь магічну роль, вона була оберегом. Тому вона була невід'ємним атрибутом на весільному обряді. У молодого при боці була припоясана хустинка, обов'язкового червона. Хустка, якою мати водила молодих до хати і виводила із хати під час весілля, мусила бути світлою і ясною - таким буде і життя молодих.
Коли молодий приходить до нареченої, він приносить весільну хустку (турпан). Ним молодий пов'язував молоду через плече. З ним дівчина не повинна розлучатися упродовж усього весілля. А коли наступав час покриття, молодий віддавав цей турпан братові молодої або старшому дружбі. Ним покривали молоду. Після цього мати знімає з молодої вельон (фату) і цією хусткою її підв'язує.
Хустка - це атрибут заміжньої жінки. Колись дівчатам слід було ходити з непокритою головою - але зі стрічкою або у вінку, спустивши на косу кольорові стрічки (бинди). Іноді хустки дівчата носили, захищаючись від спеки чи холоду, однак із-під хустки завжди мала визирати коса.

ХУСТОЧКО МОЯ ШОВКОВАЯ,

ЩЕ Й ШОВКОМ ШИТА,

ЧИ Ж НА ТЕ Я ТЕБЕ ПРЯЛА,

ЩОБ НЕЛЮБУ ДАТИ...

Хустку як щоденний необхідний найважливіший елемент вбрання дівчина "діставала" вже під час весілля, коли відбувався обряд "покривання голови", який означав перехід до іншого соціального стану, набуття сімейного статусу. Тоді українка повинна була носити очіпок (або хустку).

Джерело: https://prolviv.com/blog/2017/10/19/khustyna-ukraina/

 «Батьком історії» вважають  Геродота. Так його назвав давньоримський філософ Ціцерон.   Геродот був першим вченим-мандрівником. Його дуже захоплювали чужоземні звичаї, тож учений довго (між 455-444 роками до н. е.) мандрував країнами Сходу.

  У Єгипті вчений розпитував жерців про історію цієї держави, цікавився життям фараонів і відвідував майстерні бальзамувальників, про що пізніше докладно розповів у своїх текстах. Опинившись біля пірамід, він кроками вимірював довжину підніжжя кожної з них.

  Маршрут однієї з подорожей Геродота пройшов через Малу Азію, звідки він прибув на кораблі в Північне Причорномор'я, до колонії Ольвія (берег Дніпровсько-Бузького лиману). Імовірно, саме там він зустрів кочові племена скіфів і спостерігав за їхніми звичаями та обрядами.

  Результатом довготривалих подорожей Геродота стала праця «Історія».

  На відміну від більшості попередників, Геродот мандрував не задля торгівлі, а щоб задовольнити власну цікавість. Очевидно, він хотів побувати в місцях, де здійснив свої подвиги Геракл.

НОВИНИ